Ч1 ст 165

Гражданский кодекс Украины (ГК Украины) с комментариями к статьям

Стаття 165. Майно виробничого кооперативу

1. Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.

2. Член виробничого кооперативу зобов’язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.

3. Виробничий кооператив не має права випускати акції.

4. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

5. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

1. У коментованій статті йдеться про майно виробничого кооперативу, яке становить його власність. Перелік майна, яке кооператив може мати у власності, закріплений ст. 100 ГК, ст. 19 Закону України «Про кооперацію», статтями 20, 21 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Слід звернути увагу на те, що цей перелік майна кооперативу і джерел його формування не є вичерпним.

Відтак можна дійти висновку, що кооператив може мати у власності будь-яке майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Майно кооперативу перш за все формується за рахунок пайових внесків. До дня державної реєстрації кооперативу член виробничого кооперативу зобов’язаний внести не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом (ч. 2 ст. 165 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про кооперацію» пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі.

Коментованою статтею закріплено, що майно, яке є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. Слід зазначити, що розмір паю члену кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї є персоніфікованими і у сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу.

Стаття 165 ЦК на відміну від ст. 100 ГК; ст. 21 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»; ст. 20 Закону України «Про кооперацію» не містить норми, яка б передбачала створення в кооперативі неподільного фонду. Але в будь-якому випадку порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом кооперативу.

2. Частина 3 ст. 165 ЦК забороняє виробничому кооперативу випускати акції. Таке право відповідно до норм ЦК належить виключно акціонерним товариствам.

3. За змістом ч. 4 ст. 165 ЦК прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Наведена норма є диспозитивною. Цікавим є той факт, що ч. 4 ст. 165 ЦК вказує, що тільки статутом кооперативу, а не законом, може бути встановлений інший порядок розподілу прибутку. Слід зауважити, що вказані правовідносини з приводу розподілу прибутку кооперативу врегульовані ст. 107 ГК; ст. 24 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», статтями 25, 26 Закону України «Про кооперацію». Так, корпоративні виплати згідно із ч. 5 ст. 107 ГК — це частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі у діяльності кооперативу. Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюється за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо.

4. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу (ч. 5 ст. 165 ЦК). Слід зазначити, що вказана норма, як і норми, що містять ст. 38 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»; ст. 29 Закону України «Про кооперацію», має диспозитивний характер і вказує на те, що саме статутом кооперативу встановлюється порядок розподілу майна.

На відміну від вищезазначеного, ст. 109 ГК закріплює правило, що майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю.

Кодекс Украины об административных нарушениях
Статья 165-1. Нарушение законодательства о сборе и учете единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование и общеобязательное государственное пенсионное страхование

Нарушение порядка начисления единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, страховых взносов на общеобязательное государственное пенсионное страхование, непредставление, несвоевременное представление, представление не по установленной форме отчетности относительно единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, страховых взносов на общеобязательное ‘ язкове государственное пенсионное страхование или представление недостоверных сведений, используемых в государственном реестре общеобязательного государственного социального страхования, др вой отчетности и сведений, предусмотренных законами Украины «О сборе и учете единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование» и «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании», нарушение установленного порядка использования и осуществления операций со средствами Пенсионного фонда Украины, —

влекут наложение штрафа на должностных лиц предприятий, учреждений и организаций независимо от формы собственности, физическое лицо — предпринимателя или лицо, которое обеспечивает себя работой самостоятельно, от тридцати до сорока необлагаемых минимумов доходов граждан.

Те же действия, совершенные лицом, которое в течение года было подвергнуто административному взысканию за одно из правонарушений, указанных в части первой настоящей статьи, —

влекут наложение штрафа на должностных лиц предприятий, учреждений и организаций независимо от формы собственности, физическое лицо — предпринимателя или лицо, которое обеспечивает себя работой самостоятельно, от сорока до пятидесяти необлагаемых минимумов доходов граждан.

Неуплата или несвоевременная уплата единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, страховых взносов на общеобязательное государственное пенсионное страхование, в том числе авансовых платежей, в сумме, которая не превышает трехсот необлагаемых минимумов доходов граждан, —

влечет наложение штрафа на должностных лиц предприятий, учреждений и организаций независимо от формы собственности, физическое лицо — предпринимателя или лицо, которое обеспечивает себя работой самостоятельно, от сорока до восьмидесяти необлагаемых минимумов доходов граждан.

Неуплата или несвоевременная уплата единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, страховых взносов на общеобязательное государственное пенсионное страхование, в том числе авансовых платежей, в сумме более трехсот необлагаемых минимумов доходов граждан —

влечет наложение штрафа на должностных лиц предприятий, учреждений и организаций независимо от формы собственности, физическое лицо — предпринимателя или лицо, которое обеспечивает себя работой самостоятельно, от восьмидесяти до ста двадцати необлагаемых минимумов доходов граждан.

Действия, предусмотренные частью третьей или четвертой настоящей статьи, совершенные лицом, которое в течение года было подвергнуто административному взысканию за такие же нарушения, —

влекут наложение штрафа на должностных лиц предприятий, учреждений и организаций независимо от формы собственности, физическое лицо — предпринимателя или лицо, которое обеспечивает себя работой самостоятельно, от ста пятидесяти до трехсот необлагаемых минимумов доходов граждан.

Нарушение установленного порядка использования и осуществления операций со средствами накопительной системы общеобязательного государственного пенсионного страхования —

влечет наложение штрафа на должностных лиц от трехсот до тысячи необлагаемых минимумов доходов граждан.

Действия, предусмотренные частью шестой настоящей статьи, совершенные лицом, которое в течение года было подвергнуто административному взысканию за такие же нарушения, —

влекут наложение штрафа на должностных лиц от одной тысячи до трех тысяч необлагаемых минимумов доходов граждан.

Коментар до статті 165. Ухилення від сплати коштів на утримання иепрацездатних батьків

1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного, року.

2. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк,

1. Конституцією України встановлено, що повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є моральним 1 юридичним обов’язком їх повнолітніх дітей. Це положення базується на правовому принципі, згідно з яким батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному.

2. Об’єктом злочину є право непрацездатних батьків на їх утримання їхніми дітьми.

3. Його предметом є кошти, які за рішенням суду підлягають сплаті на утримання непрацездатних батьків. Поняттям кошти охоплюються аліменти, розмір яких визначається судом на підставі закону, а також інші витрати у грошовому вимірі, які викликані винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками, тощо) і які за рішенням суду має покрити та чи інша дитина цих батьків.

Потерпілими від цього злочину є кровні батьки, а також усиновителі.

4. Об’єктивна сторона характеризується злісним ухиленням від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків.

Необхідною умовою притягнення особи до відповідальності за ст. 165 є наявність судового рішення про стягнення коштів (аліментів) з повнолітніх дітей на користь непрацездатних батьків. Під непрацездатними батьками слід розуміти батьків, які досягли пенсійного віку або є інвалідами І чи II групи. Про поняття злісне ухилення див. коментар до ст. 164.

Злочин визнається закінченим з моменту, коли зазначене у цій статті ухилення набуло злісного характеру.

5. Суб’єктом злочину можуть бути повнолітні діти, у т.ч. усиновлені, які за рішенням суду зобов’язані сплачувати кошти на утримання непрацездатних батьків.

6. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

7. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є вчинення його особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею. Про поняття такої особи див. коментар до ст. 88.

Конституція України (ст. 51). КШС (ст. ст. 58, 81, 90).

Цивільний процесуальний кодекс України
Стаття 165. Підстави для відмови у видачі судового наказу

1. Суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо:

1) заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу;

2) заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

3) заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 цього Кодексу;

4) наявні обставини, передбачені частиною першою статті 186 цього Кодексу;

5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред’явлення позову в суд за такою вимогою;

6) судом раніше виданий судовий наказ за тими самими вимогами, за якими заявник просить видати судовий наказ;

7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті;

8) із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу;

9) заяву подано з порушенням правил підсудності.

2. Про відмову у видачі судового наказу суддя постановляє ухвалу не пізніше десяти днів з дня надходження до суду заяви про видачу судового наказу.

3. У разі якщо в заяві про видачу судового наказу містяться вимоги, частина з яких не підлягає розгляду в порядку наказного провадження, суд постановляє ухвалу про відмову у видачі судового наказу лише в частині цих вимог. У разі якщо заявлені вимоги між собою взаємопов’язані і окремий їх розгляд неможливий, суд відмовляє у видачі судового наказу.

4. Суддя з метою визначення підсудності, крім випадків подання заяви про видачу судового наказу в електронній формі до боржника, який має офіційну електронну адресу, не пізніше наступного дня з дня отримання заяви про видачу судового наказу перевіряє зазначене у заяві місцезнаходження боржника за відомостями, внесеними до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань.

5. У разі якщо боржником у заяві про видачу судового наказу вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви, крім випадків подання заяви про видачу судового наказу в електронній формі до боржника, який має офіційну електронну адресу, звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи — боржника.

6. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи — боржника має бути надана протягом п’яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання (перебування) особи відповідного звернення суду.

7. Суддя з метою визначення підсудності може користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.

8. Якщо за результатами розгляду отриманих судом відомостей про місцезнаходження боржника — юридичної особи або фізичної особи — підприємця буде встановлено, що заява про видачу судового наказу не підсудна цьому суду, суд не пізніше десяти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу про передачу заяви про видачу судового наказу разом з доданими до неї документами за підсудністю.

9. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи — боржника, суд відмовляє у видачі судового наказу.

Стаття 165-5. Порушення законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності

Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП)

  • перевірено сьогодні
  • кодекс від 28.08.2018
  • вступив у чинність 11.02.2003

Ст. 165-5 КУпАП в останній чинній редакції від 1 січня 2015 року.

Нові не набрали чинності редакції статті відсутні.

Кодекс України про адміністративні правопорушення КУпАПП (статті 1 — 212-20)

Розділ II. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність

II. Особлива частина

Глава 12. Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності

Стаття 165-5. Порушення законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності

Порушення посадовими особами підприємств, установ, організацій, фізичними особами, які використовують найману працю, порядку використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування, несвоєчасне або неповне їх повернення, несвоєчасне подання або неподання встановленої звітності, подання недостовірної звітності щодо використання страхових коштів, —

тягнуть за собою накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з правопорушень, зазначених у частині першій цієї статті, —

тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

1. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

1. Позбавлення батьківських прав відбувається лише в судовому порядку і тільки за заявою чітко визначеного в ст. 165 СК кола осіб. Обов’язковим учасником судового процесу про позбавлення батьківських прав є органи опіки та піклування. З одного боку, ці органи представляють державні інтереси, з іншого — виконують покладені функції по охороні прав дитини. Орган опіки та піклування не наділений статусом юридичної особи, тому вони діють через виконавчі комітети сільської, селищної, міської, районної в місті рад. Одним з доказів в справах про позбавлення батьківських прав є акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї, що складається органом опіки та піклування.

Позовну заяву про позбавлення батьківських прав може подати один з батьків до іншого, якщо є підстави, передбачені ст. 164 СК. При цьому не має значення, де знаходиться другий з батьків: чи живе разом з дитиною або за іншою адресою.

Іноді пред’явлення такого позову пояснюється бажанням: 1) усунути перешкоди до усиновлення дитини (наприклад, вітчимом) або 2) убезпечити дитину від матеріальних претензій з боку того, хто ніколи про неї не дбав.

В двох наведених випадках немає потреби звертатись до інституту позбавлення батьківських прав. Закон допускає можливість усиновлення без згоди батьків. Відповідно до ч. 2 ст. 219 СК усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

Щодо другого випадку мотивації пред’явлення позову про позбавлення батьківських прав слід згадати ч. 1 ст. 204 СК. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків (ч. 1 ст. 204 СК).

2. Функціональні обов’язки по охороні прав дитини покладаються на багато органів та установ. До них перш за все належать заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому перебуває дитина, орган опіки та піклування, прокурор.

До дитячих закладів відносяться, наприклад, соціально-реабілітаційні центри для неповнолітніх; центри допомоги дітям, що залишились без батьківського піклування; територіальні центри соціальної допомоги сім’ї і дітям; дитячі будинки; інтернати для розумово відсталих дітей і дітей з фізичними вадами тощо.

3. Пред’явити такий позов може і сама дитина, яка досягла 14 років. Таке право закріплено також в ч. 4 ст. 152 СК. Можливість такого спору «син — проти матері» став новелою сімейного законодавства у порівнянні з ст. 71 КпШС, яка не включала дитину до кола позивачів у справах про позбавлення батьківських прав.

4. В якості відповідача по справі про позбавлення батьківських прав може виступати один з батьків або обидва. Не виключається пред’явлення позову про позбавлення батьківських прав до одного з них і позову про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав іншого (ст. 170 СК). Позов про позбавлення батьківських прав може бути пред’явлений і до неповнолітньої дитини віком від 16 років.

5. Позов про позбавлення батьківських прав пред’являється за місце проживання відповідача (ч. 1 ст. 109 ЦПК).

Оскільки на практиці може бути невідоме місце проживання відповідача, вихід з положення полягає в одночасному пред’явленні двох вимог: про позбавлення батьківських прав та про стягнення аліментів. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача (ч. 1 ст. 110 ЦПК).

Якщо знайти відповідача не вдається, може бути оголошений розшук через ухилення від сплати аліментів. При проживанні того з батьків, кого позбавляють батьківських прав, на території СНД діє законодавство тієї держави, на території якого постійно проживає дитина (ч. 1 ст. 32 Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних, кримінальних справ від 22 січня 1993 р.).

6. Особа, що подає позов про позбавлення батьківських прав, повинна дотриматись всіх вимог стосовно змісту і форми позовної заяви (ст. 119 ЦПК). При цьому слід враховувати специфіку справ про позбавлення батьківських прав. Вона зобов’язує подати до суду свідоцтво про народження дитини (бажано оригінал), стосовно якої ставиться питання про позбавлення батьківських прав. Якщо у батьків декілька дітей і вони знаходяться в різних місцях, позивач повинен не тільки їх перерахувати, а по можливості вказати місце їх перебування.

Відкриваючи провадження по справі, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову (ст. ст. 151, 152 ЦПК).

Під забезпеченням позову про позбавлення батьківських прав розуміється тимчасове відібрання дитини у відповідача. Необхідність такого відібрання виникає, коли дитина живе з батьками, а органи опіки і піклування не відібрали їх до пред’явлення позову про позбавлення батьківських прав в порядку ст. 170 СК.

7. Застосування позбавлення батьківських прав як індивідуальної міри відповідальності вимагає з’ясування в судовому процесі того, як ставився до батьківського обов’язку кожен з батьків. Пряма залежність між позбавленням батьківських прав і захистом прав дитини зобов’язує суд, який розглядає позовні вимоги відносно одного з батьків, визначити місце проживання іншого з батьків, його роль в житті дитини. Якщо адреса цієї особи відома, суду слід залучити до розгляду справи в якості третьої особи.

Якщо другий з батьків живе в іншому місці, має іншу сім’ю, про свою дитину від попереднього шлюбу не піклується, після задоволення позову про позбавлення батьківських прав дитина потрапляє у категорію дітей, позбавлених батьківського піклування.

Діти, позбавлені батьківського піклування, — діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти (ст. 2 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»).