Гарантии правового статуса адвоката

Гарантии независимости адвоката

Главная > Реферат >Государство и право

1. Гарантии независимости адвоката…………………………………..……..4

Современное Российское государство находится на этапе формирования нового правового обоснования деятельности адвокатуры, которая за время своего существования приобрела огромную значимость. Наличие в государстве лиц, способных грамотно и квалифицированно оказать юридическую помощь является залогом демократического развития общества в целом.

Адвокатура известна Российскому праву чуть более века. Ее история показывает, что на протяжении долгого времени значение адвокатуры принижалось, и долгое время адвокатура не могла найти должного законодательного регулирования.

31 мая 2002 г. был принят Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации».

Принятию закона предшествовали бурные дискуссии и споры о его содержании. Одни эксперты связывали с принятием Закона «Об адвокатуре» решение всех накопившихся проблем. Другие отмечали, что проект закона об адвокатуре разрушает ее до основания. Одним из самых дискуссионных был вопрос коммерциализации адвокатуры. Одни специалисты подчеркивали, что коммерциализация адвокатуры — благо для ее развития другие, что это «вирус».

Остановимся на рассмотрение отдельных вопросов, гарантии независимости адвоката, и адвокатская тайна.

1. Гарантии независимости адвоката.

Понятие «адвокат» содержится в п.1 статьи 2 Федерального закона «Об адвокатской деятельности и адвокатуре», принятого Государственной думой 26 апреля 2002г. (далее – «Закон об адвокатуре»). «Адвокатом является лицо, получившее в установленном Законом об адвокатуре порядке статус адвоката и право осуществлять адвокатскую деятельность».

Из указанного определения вытекает два обстоятельства, в результате наступления которых лицо становится адвокатом: получение статуса адвоката в установленном порядке, получение права осуществления адвокатской деятельности.

Адвокат является независимым профессиональным советником по правовым вопросам (п.1 ст.2 Закона об адвокатской деятельности).

В целях реального обеспечения независимости адвоката в его профессиональной деятельности на законодательном уровне закрепляются гарантии адвокатской деятельности.

Под гарантиями адвокатской деятельности принято понимать систему правовых норм, направленных на защиту социальных и профессиональных прав адвокатов и адвокатского сообщества в целом, а также обеспечивающих их независимость от органов государственной власти и органов местного самоуправления.

Независимость адвоката проявляется в следующем:

1) адвокат не вправе вступать в трудовые отношения в качестве работника, за исключением научной, преподавательской и иной творческой деятельности, а также занимать государственные должности Российской Федерации, государственные должности субъектов Российской Федерации, должности государственной службы и муниципальные должности (п.1 ст. 2 Закона об адвокатуре);

2) адвокат не вправе принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случаях, если он имеет самостоятельный интерес по предмету соглашения с доверителем, отличный

от интереса данного лица (пп.2 п.4 ст.6 Закона об адвокатуре);

3) адвокат не вправе принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случаях, участвовал в деле в качестве судьи, третейского судьи или арбитра, посредника, прокурора, следователя, дознавателя, эксперта, специалиста, переводчика, является по данному делу потерпевшим или свидетелем, а также, если он являлся должностным лицом, в компетенции которого находилось принятие решения в интересах данного лица (пп.2 п.4 ст.6 Закона об адвокатуре);

4) адвокат не вправе принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случаях, если он состоит в родственных или семейных отношениях с должностным лицом, которое принимало или принимает участие в расследовании или рассмотрении дела данного лица (пп.2 п.4 ст.6 Закона об адвокатуре);

5) адвокат не вправе принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случаях, если он оказывает юридическую помощь доверителю, интересы которого противоречат интересам данного лица (пп.2 п.4 ст.6 Закона об адвокатуре);

6) негласное сотрудничество адвоката с органами, осуществляющими оперативно-розыскную деятельность, запрещается (п.5 ст. 6 Закона об адвокатуре)

7) в иных ограничениях, установленных законом.

Таким образом, адвокат связан только волей доверителя, которая не должна противоречить закону. Пп.1 п.4 Закона об адвокатуре закрепляет, что адвокат не вправе принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случае, если оно имеет заведомо незаконный характер.

Единственный случай, когда адвокат вправе отступить от позиции доверителя и занять по делу позицию вопреки воле доверителя – это наличие убежденности адвоката в наличии самооговора доверителя.

Фиксация независимости адвокатуры от государства, как считает

Мирзоев Г.Б.¹, явилась одним из главных достижений Закона об адвокатуре, так как «изначально предлагалось поставить адвокатуру под контроль Министерства юстиции РФ». Государство не контролирует и надзирает, а обеспечивает гарантии независимости адвокатуры. Это уже есть значительная победа адвокатского сообщества в борьбе с государством за свою независимость.

Гарантии независимости адвоката законодательно закреплены в ст. 18

Закона об адвокатуре. Данная статья исходит из общего принципа независимости адвокатуры и адвоката при осуществлении адвокатской деятельности.

Согласно этому положению, никто не вправе диктовать адвокату содержание и формы оказываемой им юридической помощи доверителю, никто не может препятствовать ему в осуществлении адвокатской деятельности и выяснять характер его взаимоотношений с клиентом. Закон запрещает любое вмешательство в адвокатскую деятельность или препятствование ее осуществлению. Вайпан В.А. определяет такое вмешательство, как «самовольное, без согласия адвоката и его доверителя, участие в отношениях, связанных с оказанием юридической помощи», а препятствование, как «действие (бездействие) лица, направленное на создание каких-либо помех, задерживающих или ограничивающих указанную деятельность»².

Другой существенной гарантией независимости адвоката является следующая: «Истребование от адвокатов, а также от работников адвокатских

образований, адвокатских палат или Федеральной палаты адвокатов сведений, связанных с оказанием юридической помощи по конкретным

делам, не допускается»³. Запрет касается всех лиц: граждан, должностных

1. Мирзоев Г.Б. Предисловие к книге В.И. Сергеева «Адвокат и адвокатура». — М.: Юнити, 2005.

2. Вайпан В.А. Настольная книга адвоката: постатейный комментарий к Федеральному закону об адвокатской деятельности и адвокатуре. — М.: Юстицинформ, 2006.

3. Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации». 31.05.2002, ст. 18, п. 3

Кроме того, закон устанавливает запрет на привлечение адвоката к любой ответственности за выраженное им при осуществлении его адвокатской деятельности мнение. Однако это не касается гражданско-правовой ответственности адвоката перед доверителем. Запрет не действует также в случае, если судом будет установлено, что выражение конкретного мнения адвоката есть преступное деяние.

Важно, что адвокат имеет право на свободу высказываний при представлении законных интересов своих клиентов. Пользуясь этим правом, адвокат должен руководствоваться законом, а также признанными профессиональными стандартами и этическими правилами.

УПК РФ устанавливает особый порядок уголовного преследования адвоката с соблюдением гарантий его независимости.

В соответствии с п. 12 — 14 Международных стандартов независимости юридической профессии, «должна гарантироваться независимость адвокатов при ведении дел лиц, лишенных свободы, с тем, чтобы обеспечить оказание им свободной, справедливой и конфиденциальной юридической помощи, в том числе обеспечить право на посещение этих лиц. Гарантии и меры предосторожности должны обеспечиваться так, чтобы не допускать любых возможностей предположений о тайном сговоре с властями, установке, полученной от властей, или зависимости от них адвоката, действующего в интересах лиц, лишенных свободы. Юристам должно быть предоставлено такое оборудование и возможности, которые необходимы для эффективного выполнения ими профессиональных обязанностей, в том числе: обеспечение конфиденциальности отношений между адвокатом и клиентом, включая защиту обычной и электронной системы всего адвокатского делопроизводства и документов адвоката от изъятий и проверок, а также обеспечение защиты от вмешательства в электронные средства связи и информационные системы; право свободно искать, истребовать, получать и, согласно профессиональным нормам, распространять информацию и идеи,

относящиеся к их профессиональной деятельности».

Итак, Закон об адвокатуре устанавливает некоторые гарантии независимости, безопасности и неприкосновенности адвоката, но не в полной мере отражает международные рекомендации в области их обеспечения.

2. Адвокатская тайна.

Государством обеспечивается сохранение адвокатской тайны. Адвокатской тайной являются любые сведения, связанные с оказанием адвокатом юридической помощи своему доверителю (п.1 ст.8 Закона об адвокатуре).

Правила сохранения профессиональной тайны распространяются на:

— факт обращения к адвокату, включая имена и названия доверителей;

— все доказательства и документы, собранные адвокатом в ходе подготовки к делу;

— сведения, полученные адвокатом от доверителей;

— информацию о доверителе, ставшую известной адвокату в процессе оказания юридической помощи;

— содержание правовых советов, данных непосредственно доверителю или ему предназначенных;

— все адвокатское производство по делу;

— условия соглашения об оказании юридической помощи, включая денежные расчеты между адвокатом и доверителем;

— любые другие сведения, связанные с оказанием адвокатом юридической помощи.

Отступить от правила о сохранении адвокатской тайны вправе только сам адвокат обоснования своей позиции при рассмотрении гражданского спора между ним и доверителем или для своей защиты по возбужденному против него дисциплинарному производству или уголовному делу.

Проведение оперативно-розыскных мероприятий и следственных действий в отношении адвоката (в том числе в жилых и служебных помещениях, используемых им для осуществления адвокатской деятельности) допускается только на основании судебного решениям Полученные в ходе оперативно-розыскных мероприятий или следственных действий, (в том числе после приостановления или прекращения статуса адвоката) сведения, предметы и документы могут быть использованы в качестве доказательств обвинения только в тех случаях, когда они не входят в производство адвоката по делам его доверителей. Указанные ограничения не распространяются на орудия преступления, а также на предметы, которые запрещены к обращению или оборот которых ограничен в соответствии с законодательством Российской Федерации (п.3 ст. 8 Закона об адвокатуре).

Истребование от адвокатов, а также от работников адвокатских образований, адвокатских палат или Федеральной палаты адвокатов сведений, связанных с оказанием юридической помощи по конкретным делам, не допускается (п.3 ст. 18 Закона об адвокатуре).

Еще одним важным моментом является понятия адвокатской тайны, законодательно закрепленное в ст. 8 Закона об адвокатуре. Согласно этому положению, адвоката нельзя допрашивать в качестве свидетеля об обстоятельствах, ставших ему известными в связи с выполнением им профессиональных обязанностей. Не разрешается проведение оперативно-розыскных и следственных действий в отношении адвоката, кроме как по решению суда. Кроме того, даже полученные таким образом сведения, предметы и документы, связанные с адвокатской деятельностью, не могут быть использованы, как доказательства обвинения (кроме орудий преступления и запрещенных или ограниченных к обращению предметов).

«Адвокат, члены его семьи и их имущество находятся под защитой государства. Органы внутренних дел обязаны принимать необходимые меры по обеспечению безопасности адвоката, членов его семьи, сохранности принадлежащего им имущества». Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации, ст. 18, п. 4, так как данная статья не устанавливает конкретных обязанностей органов власти по обеспечении реализации этих положений, следует руководствоваться также международными рекомендациями в этой области, а именно Основными положениями о роли адвокатов. Согласно данному документу, «правительство должно обеспечить адвокатам: возможность исполнять все их профессиональные обязанности без запугивания, препятствий, беспокойства и неуместного вмешательства; возможность свободно путешествовать и консультировать клиента в своей стране и за границей; невозможность наказания или угрозы такового и обвинения, административных, экономических и других санкций за любые действия, осуществляемые в соответствии с признанными профессиональными обязанностями, стандартами и этическими нормами». Во всяком случае, если безопасность адвоката находится под угрозой в связи с осуществлением им адвокатской деятельности, он должен быть защищен властями.

Современная российская адвокатура в целом соответствует международным рекомендациям, законодательство постоянно совершенствуется.

Суть адвокатуры и адвокатской деятельности в России долгое время по политическим причинам замалчивались. В настоящее время, в связи с тенденцией к построению в России правового государства, понятие адвокатуры, ее социальный статус существенно изменились.

Современное российское законодательство предусматривает ряд гарантий независимости адвокатов для того, чтобы они имели возможность эффективно осуществлять защиту без давления и вмешательства правоохранительных органов. К таким гарантиям относятся охрана адвокатской тайны, запрет допроса адвоката в качестве свидетеля, невозможность какого-либо негласного сотрудничества с органами. Законодательство закрепляет за адвокатом ряд специфических возможностей, которыми не владеют юристы.

При этом деятельность адвоката находится под этическим и профессиональным контролем коллег. Законодательно утверждена роль адвокатского сообщества, а также обязательные нормы (Кодекс профессиональной этики адвоката).

Законодатель определил правовой статус адвокатов и способы организации адвокатской деятельности в соответствии с основными принципами: независимость адвокатуры, ее негосударственный, некоммерческий характер, осуществление адвокатской деятельности на добровольных, а не принудительных началах, высокая квалификация адвокатов. Таким образом, гарантируются права граждан, заложенные в Конституции. Отклонения от международных стандартов в области российского законодательства уже далеко не столь существенны, чем в недалеком прошлом. Кроме того, законодательство продолжает совершенствоваться (действующий Закон об адвокатуре 2002 г. претерпел уже шесть изменений). Все это дает надежду на то, что в дальнейшем авторитет, престиж адвокатуры в России будет расти как среди граждан, так и работников правоохранительных органов, что послужит средством на пути к построению правового государства.

Конституция Российской Федерации (принята на всенародном голосовании 12 декабря 1993 г.) // Российская газета от 25 декабря 1993 г. № 237 (ред. 30.12.2008г.)

Федеральный закон от 31 мая 2002 г. № 63 «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации». (ред. 23.07.2008г.)

Вайпан В.А. Настольная книга адвоката: постатейный комментарий к Федеральному закону об адвокатской деятельности и адвокатуре. — М.: Юстицинформ, 2006

Буробин В.Н. Адвокатская деятельность: Учебно-практическое пособие. — М.: ЭКМОС, 2003

Власов А.А., Исаенкова О.В. Адвокатура в России: учебное пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности 030501 «Юриспруденция». — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2008.

Демидова Л.А., Сергеев В.И. Адвокатура в России. Учебник для вузов. — М.: Юстицинформ, 2004

Мирзоев Г.Б. Предисловие к книге В.И. Сергеева «Адвокат и адвокатура». — М.: Юнити, 2003

Правовий статус адвоката і гарантії адвокатської діяльності

Надання адвокатом юридичної допомоги громадянам чи юри­дичним особам (клієнтам) неможливе без наявності у адвоката певних професійних прав та обов’язків, що, значною мірою, визначають правовий статус адвоката.

Адвокат фізична особа, покликана надавати юридичну до­помогу фізичним і юридичним особам на всій території України без будь-яких обмежень.

Клієнт особа, права і свободи якої адвокат захищає або чиї законні інтереси він представляє, або котрій він безпосередньо надає правову допомогу в інших формах, передбачених чинним за­конодавством.

Адвокатом може бути громадянин України, що має вищу юридичну освіту (академія, університет, інститут), стаж роботи за спеціальністю юриста, або помічника адвоката не менше 2 років. Особа, що відповідає цим вимогам, допускається до складання кваліфікаційного іспиту. І тільки після його здачі, одержання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­няття Присяги адвоката України, особа вважається адвокатом.

Законом «Про адвокатуру» чітко визначено коло осіб, які мають право на заняття адвокатською діяльністю. Таке право надається тільки громадянам України, а особи без громадянства і іноземні громадяни не мають права займатись адвокатською діяльністю в Україні. Однак, коли іноземці або апатриди набува­ють у законному порядку громадянства України, вони набувають права займатися адвокатською діяльністю.

Певні дискусії виникають з питання про надання можливості ад­вокатам інших країн здійснювати адвокатську діяльність в Україні. Але законодавчо це питання вирішено однозначно: ніхто, крім громадян України, не може здійснювати адвокатську діяльність у державі. Втрата громадянства України передбачає анулювання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Питання щодо обмежень стосовно громадянства було до­сліджено Спілкою адвокатів України за зверненням Мін’юсту. Всебічно дослідивши проблему Спілка дійшла висновку, що за умов відсутності в Україні законодавства про адвокатуру, яке б повною мірою відповідало міжнародним стандартам та без створення єдиної професійної організації адвокатів, небезпечно вилучати з чинного законодавства обмеження щодо громадянства осіб, які бажають займатись адвокатською діяльністю.

З цього приводу Вища кваліфікаційна комісія адвокатури 24 травня 2002 р. висловила іншу думку. Норму, яка стосується обмеження щодо громадянства можна виключити, але за умови, що іноземець чи особа без громадянства, які бажають здійснювати адвокатську діяльність відповідно до ст. 2 Закону «Про адвока­туру», склали б у спеціалізованому вузі іспит з державної мови, не менше 3 років працювали б в Україні на посаді помічника адвоката, мали б в Україні постійне місце проживання та були зареєстровані як платники податків.

Наступною важливою умовою набуття статусу адвоката є наявність вищої юридичної освіти. Законодавством передбачено підготовку фахівців у вищих навчальних закладах (І—IV рівнів акредитації) з відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем за на­прямом підготовки «Право» («Правознавство» та «Правоохоронна діяльність»). Вища кваліфікаційна комісія адвокатури встановила, що особи, які допускаються до складання кваліфікаційного іспиту для отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, мають пред’явити диплом про вищу освіту вузу не нижче IIIрівня акредитації.

Можна цілком підтримати думку Т.В. Варфоломеєвої та С.В. Гончаренка, які підкреслюють, що право на складання іспиту не може ставитись у залежність від вищого навчального закладу, що його закінчив претендент.

Ще однією умовою складання іспиту та отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю є стаж роботи за спеціальністю юриста чи помічника адвоката. На практиці вини­кає певне непорозуміння з приводу стажу, набутого до отримання диплому про повну вищу освіту відповідного рівня акредитації. У законодавстві відсутня норма яка б регламентувала дозвіл чи заборону з цього приводу. Виходячи з практики, що склалась останнім часом, коли студенти останніх курсів юридичних фа­культетів працюють у правозастосовній сфері на різних посадах, така робота, що підтверджується відповідними документами, повинна зараховуватись до стажу роботи за спеціальністю юриста незалежно від наявності диплому про повну вищу освіту.

Особа, яка повністю відповідає вимогам закону, і на неї не поширюються законодавчі обмеження, звертається до атестаційної палати при кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури з заявою про допуск до кваліфікаційного іспиту, складання якого є необхідною умовою для набуття статусу адвоката.

ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Гарантії адвокатської діяльності: поняття, функції, система

Існування інституту адвокатури є гарантією забезпечення конституційних прав та свобод громадян, та й сама діяльність адвокатів потребує логічно виваженої та практично налагодженої системи правових гарантій. Лише цілісна, злагоджена система гарантій адвокатської діяльності дає можливість адвокатурі у повному обсязі, спираючись на закон, здійснювати її почесний обов’язок по захисту прав громадян.

Соціальна суть правових гарантій адвокатської діяльності полягає в юридичному забезпеченні прав і обов’язків адвокатів; це цілісна система юридико-соціальних заходів різної функціональної спрямованості, що має здатність запровадження у практику соціальних відносин нормативних установлень законодавця. Вивчення суті гарантій, таким чином, не може бути вичерпано аналізом реалізації окремих забезпечувальних інструментів, що використовуються в тих чи інших окремих ситуаціях правозастосування. Гарантування прав і обов’язків адвокатів за своєю юридико-соціальною суттю є якісно своєрідним процесом регулювання суспільних відносин, і цей процес регулювання не можна звести до реалізації тих чи інших правових інститутів.

Щоб визначитись із поняттям правових гарантій адвокатської діяльності, треба виділити предмет і характерні ознаки цих гарантій. Як нам уявляється, те чи інше правове явище може бути визнано гарантією лише в тому разі, коли йому властива низка ознак:

— політична значущість. Процесуальні гарантії діяльності адвоката являють собою не лише юридичне, а й політичне явище; вони слугують показником рівня законності й дотримання прав людини, свого роду індикатором, за яким можна визначати рівень демократії в країні;

— загальний (а не локальний) характер. Питання про існування гарантій має вирішуватись безвідносно до конкретних обставин конкретної справи, незалежно від того, були чи не були допущені якісь порушення прав адвокатів, були чи не були задіяні засоби, покликані забезпечити правовий статус адвоката;

— вираженість у праві. Гарантія має бути закріпленою в одній або низці нормі національного законодавства;

— спрямованість на досягнення одного з таких завдань: а) забезпечення реалізації якогось інтересу; б) захист інтересу від посягань на нього; в) сприяння ліквідації посягань та їх негативних наслідків;

— наявність чітко визначеного предмета і ясно вираженої спрямованості впливу. Інакше кажучи, нема «просто» гарантій, можуть бути лише гарантії певного інтересу. Маючи певний предмет впливу, гарантії не повинні підмінювати одна одну.

Розкрити предмет правових гарантій діяльності адвоката — означає з’ясувати, що підлягає захисту за допомогою названих гарантій. Предмет подібних гарантій, таким чином, визначає значною мірою сам зміст цих гарантій. Усе зазначене свідчить про важливість поставленого питання.

Предмет правових гарантій адвокатської діяльності складають: різноманітні за своєю суттю процесуальні права та обов’язки адвокатів, що визначаються законом; обов’язки державних органів, юридичних і фізичних осіб щодо адвокатської діяльності. Однак, як свідчить практика, можливість використання адвокатами своїх прав забезпечується повною мірою ще далеко не в усіх випадках. Допускаються й брутальні порушення цих прав. Для усунення цього важливо (у числі інших заходів), використовуючи апеляційну та касаційну практику, посилити увагу державних органів, слідчих, прокурорів, суду до того, що закон покладає на них обов’язок забезпечувати можливість здійснення адвокатами кожного їхнього процесуального права, а також безперешкодне виконання ними своїх обов’язків.

Забезпечення фактичної можливості використання процесуального права аж ніяк не означає, що належить сприяти в досягненні будь-якої мети, тим більше, якщо, у порушення закону, для цього застосовуються незаконні засоби. Стаття 20 Закону недвозначно встановлює право адвоката вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги. Ця норма забороняє заподіяння шкоди як інтересам правосуддя, так і інтересам і правам інших осіб.

Захисту інтересів правосуддя, а також інтересів громадян від можливого зловживання адвокатами своїми правами слугує, наприклад:

а) характер багатьох процесуальних прав адвокатів (наприклад, адвокат має право заявити клопотання, відвід, але вирішувати, чи треба їх задовольнити, будуть, відповідно, слідчий, прокурор, суд);

б) покладення на адвоката обов’язку вказувати мотиви реалізації певних прав (адвокат повинен мотивувати заявлені клопотання та відвід);

в) визначення законом строку користування відповідним правом (наприклад на оскарження вироку, ухвали суду);

г) виключність повноваження слідчого, прокурора, суду виносити (в межах компетенції) постанови, ухвали, вироки. Зазначене може використовуватись для регулювання діяльності адвокатів таким чином, щоб вона не перешкоджала вирішенню завдань судочинства й не обмежувала права та інтереси інших осіб, які беруть участь у процесі.

Водночас, для захисту правосуддя від зловживань адвокатами своїми правами можуть вживатися лише такі заходи, які не підривають реального значення цих прав. Важливим є також чітке визначення законом як процесуальних прав і обов’язків адвокатів, так і обов’язків осіб, особливо посадових, діяльність яких тісно переплітається з адвокатською діяльністю, так само як і, можливо, більш повне й конкретне визначення законом підстав, за наявності яких адвокату може бути відмовлено (чи, навпаки, не може бути відмовлено) у здійсненні його прав.

Названі права забезпечені тим надійніше, чим меншим є елемент власного розсуду слідчого, прокурора, державного посадовця, суду в оцінці того, чи знаходяться дії адвоката в межах, визначених законом. Критерієм у вирішенні ними питання, чи використовується процесуальне право в його дійсних межах, є закон, його вказівки. Чим вони чіткіші й повніші, чим більш послідовно в них реалізується ідея забезпечення прав і законних інтересів громадян, які беруть участь у процесі, тим надійніше захищені їх процесуальні права та інтереси. Визначаючи наперед позицію слідчого, прокурора, суду при вирішенні ними відповідних питань, такі вказівки можуть захищати адвокатів від порушення їхніх прав.

Згідно ж із загальним правилом, адвокат діє в межах свого права, якщо використовує засоби захисту, не заборонені законом. У разі дотримання адвокатом норм, що визначають законність застосованих ним засобів реалізації своїх прав і виконання своїх обов’язків, до нього не можуть бути застосовані заходи будь-якого впливу чи тиску. Саме про це й ідеться в «Основних положеннях про роль адвокатів»: «Уряди забезпечують те, щоб юристи: а) могли виконувати всі свої професійні обов’язки в обстановці, вільній від погроз, перешкод, залякування чи невиправданого втручання. б) не зазнавали судового переслідування й судових, адміністративних, економічних або інших санкцій за будь-які дії, вчинені відповідно до визнаних професійних обов’язків, норм та етики, а також погроз такого переслідування й санкцій» [1] . Діяльність адвокатів має публічно-правовий характер. Глибокою помилкою було б уявлення про права адвоката як про засоби, необхідні лише йому самому. Права адвокатів необхідні також усьому суспільству в цілому, оскільки вони сприяють повноті, всебічності, об’єктивності судочинства, досягненню на цій основі успіху в охороні прав і свобод людини.

Таким чином, під правовими гарантіями адвокатської діяльності належить розуміти правові засоби, які закріплені в нормах права і мають предметом свого впливу права та обов’язки адвоката, забезпечують їх реалізацію, захист і відновлення в разі порушення. На наш погляд, ці ознаки втілені у правах та обов’язках адвокатів, процесуальній формі здійснення адвокатської діяльності, правових санкціях, що можуть бути застосовані як до самих адвокатів, так і до інших суб’єктів реалізації гарантій адвокатської діяльності.

Поняття структури правових гарантій діяльності адвокатів розкриває внутрішній статичний аспект цього інституту. Воно дозволяє побачити виходи, які не є шляхами гарантуючого впливу, виявити канали «зчеплення» подібних гарантій з іншими правовими явищами, проаналізувати їх взаємодію. Структуру подібних гарантій необхідно відрізняти від системи правових гарантій адвокатської діяльності, оскільки остання відображає видову різноманітність гарантуючих засобів, що вживаються у правовому регулюванні адвокатської діяльності.

Як уже зазначалось вище, ознакам, притаманним правовим гарантіям адвокатської діяльності, відповідають права і обов’язки самих адвокатів, процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав і обов’язків і правові санкції, що вживаються в разі порушення прав адвокатів або невиконання адвокатами своїх обов’язків. Розглянемо більш докладно кожну складову структури правових гарантій адвокатської діяльності.

1. Права і обов’язки адвокатів. Сама наявність зазначених прав і обов’язків у адвокатів гарантує повноцінну і сумлінну діяльність адвокатів по здійсненню своїх завдань. Наприклад, наявність у адвоката права збирати докази (ч. З ст. 42, ч. 4 ст. 46 КПК України, ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») гарантує доказову функцію адвокатської діяльності.

2. Процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав та обов’язків. Установлений законом порядок здійснення судочинства, звернення до посадових осіб передбачає не лише гарантію виконання завдань правосуддя і захисту інтересів держави, а й гарантує дотримання прав і законних інтересів осіб, яких представляє адвокат. Наприклад, ч. 4 ст. 324 КПК визначає порядок ведення судового засідання в разі необхідності вивчення матеріалів справи захисником, який раніше не брав участі у кримінальному провадженні: «. суд зобов’язаний надати час, достатній для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження і підготовки до участі в судовому засіданні». Цим правилом гарантується право адвоката на ознайомлення з усіма матеріалами кримінального провадження.

3. Правові санкції також гарантують належну адвокатську діяльність. Вони дають можливість запобігати порушенню прав і невиконанню обов’язків, відновлювати порушені права і карати за невиконання обов’язків. Наприклад, у ч. 2 ст. 330 КПК вказується, що в разі невиконання захисником розпоряджень головуючого (тобто невиконання своїх обов’язків) йому можна зробити попередження, а також притягнути до відповідальності, встановленої законом.

Таким чином, ви те перелічені елементи структури правових гарантій адвокатської діяльності — кожний окремо і у своїй сукупності — гарантують дотримання прав і виконання обов’язків адвокатів у їх діяльності.

Система правових гарантій діяльності адвокатів складається з двох видів правових гарантій — гарантій-умов і гарантій-засобів.

1. Правові гарантії-умови — це гарантії адвокатської діяльності, які безпосередньо своїм існуванням зумовлюють можливість їх здійснення. Як ми з’ясували раніше, цій ознаці відповідають складові елементи структури правових гарантій адвокатської діяльності, які вже за самою своєю природою є гарантіями прав і обов’язків адвокатів. Тобто правові гарантії-умови — це права і обов’язки адвокатів, процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав і обов’язків і правові санкції, що накладаються в разі порушення прав адвокатів або невиконання адвокатами своїх обов’язків.

2. Правові гарантії-засоби — це гарантії адвокатської діяльності, які складають і визначають механізм реалізації, процес здійснення правових гарантій-умов. Складовими ж елементами подібного механізму виступають: а) правова форма закріплення цих гарантій, яка дозволяє мовою законів, інших нормативних актів визначити права адвокатів, їх обов’язки, процесуальну форму здійснення адвокатами своїх прав та обов’язків, встановити необхідні правові санкції;

б) діяльність суб’єктів реалізації гарантій адвокатської діяльності, в ході якої здійснюються права адвокатів, виконуються ними їх обов’язки, запроваджуються в життя норми, що визначають порядок здійснення адвокатської діяльності, вживаються різні правові санкції;

в) суб’єкти реалізації правових гарантій діяльності адвокатів, тобто юридичні та фізичні особи, які у той чи інший спосіб пов’язані з адвокатською діяльністю.

Розглядаючи питання про правові гарантії адвокатської діяльності, хотілося б згадати і той факт, що крім спеціальних, правових гарантій діяльності адвокатів існують фактори загального характеру, які своїм існуванням справляють певний вплив на гарантованість правового статусу адвоката. До таких загальних гарантій відносяться соціально-економічні, політичні та ідеологічні умови життя суспільства. І юридичні, і загальні гарантії перебувають у нерозривній єдності.

Так, у Римі, який вважається класичною країною адвокатури, початкове судове представництво відбивало аристократичний устрій держави: багаті та знатні громадяни-патрони надавали судову допомогу своїм підвладним клієнтам. Лише подальший розвиток привів до падіння цієї монополії судового захисту, і в республіканському Римі поступово розвилася адвокатура як вільна професія, доступна кожному громадянинові.

У феодальній Франції, наприклад, часів «Великого кримінального ордонансу» (1670 р.), коли повного розквіту досягло розшукове таємне провадження кримінальних справ про злочини, скоєні проти Бога Й короля, представництво за суворо особистого характеру процесу не допускалось. У кримінальних справах цього правила дотримувалися навіть тоді, коли в цивільному процесі широко допускалась участь представників.

У буржуазній Англії участь захисника у кримінальних справах була допущена в разі обвинувачення в державній зраді лише в 1695 р. Потім судова практика поступово поширила це право обвинуваченого на інші кримінальні справи, але узаконено воно було лише в 1836 р.

Особливо загострилась боротьба за допущення захисника на досудове слідство в 90-х рр. XIX ст. як частина загальної боротьби за демократичні права громадян. Світової слави набула справа безвинно засудженого військовим судом у Франції капітана Дрейфуса. У розпалі цього процесу було, нарешті, прийнято у Франції закон про допущення захисника до участі у досудовому слідстві. Згідно із Законом від 8 грудня 1897 р. захисник міг бути допущений після першого допиту обвинуваченого. Однак участь його у досудовому слідстві була досить обмеженою. Він міг бути присутнім лише при діях слідства, в яких брав участь обвинувачений, тобто під час допиту обвинуваченого та очної ставки його з іншими учасниками процесу. Про призначення кожної такої слідчої дії захисника повинен був сповістити слідчий суддя не пізніш як за 24 години, і захисник міг ознайомитись до початку вказаної дії з матеріалами справи. Без дозволу слідчого судді захисник не мав права ставити запитання учасникам названих слідчих дій. Він міг отримувати особисті побачення зі своїм підзахисним для консультацій та складати від його імені заяви та скарги на дії слідчого судді. Захисникові також повинні були повідомлятись найважливіші постанови слідчого судді з питання про зміну запобіжного заходу, закінчення слідства тощо. Таким чином, допущення захисника до участі в досудовому слідстві не перетворило цю стадію процесу на змагальну. Воно встановило лише можливість контролю з боку захисника за дотриманням слідчим суддею гарантованих законом прав обвинуваченого.

Як показав досвід, прийняття Закону 1897 року не справило скільки-небудь помітного впливу на посилення реальних гарантій прав обвинуваченого у цій стадії процесу [2] . Автор спеціальної роботи про долю процесуальних гарантій особистої свободи у Франції М. М. Полянський підвів підсумки висловлюванням французьких теоретиків і практиків із цього питання. Скоро судді й адвокати дійшли мовчазної згоди, що забезпечувала «найповнішу гармонію» в їх відносинах. Слідчі судді формально призначали захисників, а останні ставились до своїх обов’язків досить недбало. Іноді самі судді підказували адвокатам ті чи інші зауваження, які ті могли б зробити. Це викликало недовіру у обвинувачених, які схильні були в таких випадках бачити в адвокаті спільника судді, який мордував їх допитом. Тому вже скоро почались масові відмови обвинувачених від захисників на досудовому слідстві. Деякі критики Закону від 8 грудня 1897 р. стверджували навіть, що він, продиктований нібито «найчистішими демократичними ідеями», «повинен, очевидно, служити тільки багатіям та спритникам» [3] .

Отже, як бачимо, на гарантованість адвокатської діяльності неабиякий вплив справляють не лише юридичні, а й політичні умови існування адвокатури в суспільстві. Справедливим видається висловлене в цьому зв’язку зауваження О. М. Яковлєва: «Скажи мені, яким є правосуддя в цій країні, і я скажу, яким є її політичний режим» [4] .

Розглядаючи ж питання безпосередньо про правові гарантії адвокатської діяльності, ми також можемо дійти висновку, що можливою є їх класифікація за різними підставами. Зазначені гарантії можна класифікувати: 1) за цілеспрямованістю: превентивні, припиняючі, відновлювальні, каральні; 2) за суб’єктами виконання гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, слідчі, посадові, адвокатські; 3) за онтологічним статусом у правовій системі: нормативно-документальні, індивідуально-документальні, діяльнісні; 4) за видами правових норм, які забезпечують подібні гарантії: конституційні, процесуальні, матеріальні. Існують і міжнародно-правові гарантії діяльності адвокатів, наприклад «Основні принципи щодо ролі адвокатів», у яких закріплені гарантії адвокатської діяльності і виконання яких є обов’язковим для всіх країн-членів ООН.

На національному рівні перелік гарантій адвокатської діяльності закріплений у ст. 23 Закону, в якій зазначається, що професійні права, честь і гідність адвоката гарантуються та охороняються Конституцією України, цим Законом та іншими законами, згідно з якими:

1) забороняються будь-які втручання і перешкоди здійсненню адвокатської діяльності;

2) забороняється вимагати від адвоката, його помічника, стажиста, особи, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також від особи, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю, надання відомостей, що є адвокатською таємницею. З цих питань зазначені особи не можуть бути допитані, крім випадків, коли особа, яка довірила відповідні відомості, звільнила цих осіб від обов’язку зберігати таємницю в порядку, передбаченому законом;

3) проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, що можуть проводитися виключно з дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора України, його заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя;

4) забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов’язаних із здійсненням адвокатської діяльності;

5) адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками провадження, дотримання засад змагальності і свободи в наданні доказів та доведенні їх переконливості;

6) життя, здоров’я, честь і гідність адвоката та членів його сім’ї, їх майно перебувають під охороною держави, а посягання на них тягнуть відповідальність, передбачену законом;

7) адвокату гарантується право на забезпечення безпеки під час участі у кримінальному судочинстві в порядку, встановленому законом;

8) забороняється залучати адвоката до конфіденційного співробітництва під час проведення оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, якщо таке співробітництво буде пов’язане або може призвести до розкриття адвокатської таємниці;

9) забороняється втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом;

10) забороняється внесення подання слідчим, прокурором, а також винесення окремої ухвали (постанови) суду щодо правової позиції адвоката у справі;

11) забороняється втручання у правову позицію адвоката;

12) орган або посадові особи, які затримали адвоката або застосували до нього запобіжний захід, зобов’язані негайно повідомити про це відповідну раду адвокатів регіону;

13) повідомлення про підозру щодо адвоката у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснено виключно Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя;

14) забороняється притягати до кримінальної чи іншої відповідальності адвоката (особу, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю) або погрожувати застосуванням відповідальності у зв’язку із здійсненням ним адвокатської діяльності згідно із законом;

15) не можуть бути підставою для притягнення адвоката до відповідальності його висловлювання у справі, у тому числі ті, що відображають позицію клієнта, заяви у засобах масової інформації, якщо при цьому не порушуються професійні обов’язки адвоката;

16) забороняється ототожнення адвоката з клієнтом;

17) дисциплінарне провадження стосовно адвоката здійснюється в особливому порядку.

Цей перелік гарантій не можна вважати вичерпним, адже в цілому органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи у відносинах з адвокатами зобов’язані дотримуватися вимог Конституції України та законів України, КЗПЛ і протоколів до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, практики ЄСПЛ.

Розглядаючи проблему гарантованості адвокатської діяльності, не можна обмежуватися вивченням сукупності засобів, що попереджають і кладуть край порушенню прав адвокатів з боку інших осіб [5] . Гарантії адвокатської діяльності виконують подвійну функцію: 1) перешкоджають порушенню прав адвокатів з боку зобов’язаних стосовно них суб’єктів; 2) запобігають зловживанню правами самими адвокатами.

Сама єдність прав і обов’язків адвокатів передбачає ефективні гарантуючі фактори, вивчення яких становить інтерес як для теорії, так і для практики юридичного забезпечення прав і відповідальності адвокатів. Обґрунтоване поєднання прав і юридичних обов’язків у структурі правового статусу адвоката, взаємні зв’язки останнього з правами і обов’язками інших суб’єктів, які перебувають у правовідносинах з адвокатом, є важливою гарантією практичної реалізації нормативних наказів.

Юридичних гарантій потребують як права, так і обов’язки адвокатів. У загальнотеоретичній літературі, однак, частіше йдеться лише про забезпечення виконання адвокатами своїх завдань. Проте, надаючи адвокатові широкі права, суспільство не може не вимагати сумлінного виконання ним також і юридичних обов’язків. Принцип єдності прав і обов’язків передбачає одночасно, що гарантії прав і гарантії обов’язків мають свою специфіку, що полягає в різних механізмах їх реалізації, які являють собою самостійні структурно-функціональні утворення, що включають характерні юридичні засоби.

Визнання того факту, що гарантії адвокатської діяльності, тобто гарантії інтересів адвоката, є відносно самостійним правовим явищем, не повністю збігаються з гарантіями інтересів правосуддя та держави в цілому як за своїм змістом, так і за формою і, збігаючись з гарантіями інтересів осіб, яких адвокати представляють, відрізняються від останніх застосовуваними засобами і способами гарантування, потребує відповіді на питання стосовно меж, у яких є допустимим забезпечення інтересів адвоката. Адже очевидно, що для режиму правової держави однаково шкідливим може стати як нехтування інтересами адвокатів, так і, навпаки, — забезпечення інтересів адвокатів без встановлення певних вимог, яким повинні відповідати подібні інтереси, пристосовуючись до них за своїм змістом та формою.

Видається можливим визначити такі вимоги до забезпечуваного інтересу адвоката.

1. Інтереси адвокатів, реалізація і захист яких можуть бути забезпечені відповідними гарантіями, в першу чергу мають бути істотними. Щодо істотності інтересів адвоката можна підкреслити, що вона визначається специфікою його правового статусу як захисника інтересів особи. Однак треба зробити застереження — далеко не всі інтереси адвокатів випливають із специфіки саме його процесуального становища.

2. Другою рисою інтересу адвоката є його типовість. Держава може гарантувати лише ті інтереси адвокатів, які притаманні всім адвокатам і не мають суто особистого характеру. Так, типовим можуть бути визначені інтерес і право адвоката на відстоювання невинуватості свого клієнта, навіть у разі визнання останнім своєї вини. Але не може вважатися типовим інтерес адвоката, що полягає в обґрунтуванні винності підзахисного у випадку невизнання ним своєї вини. Безумовно, і типовий інтерес для кожної конкретної особи може набувати індивідуального забарвлення, що не може перешкоджати його здійсненню. Необхідно підкреслити також, що істотність і типовість змінюються залежно від того, на якому етапі розвитку перебуває суспільство, наскільки розвиненою є суспільна свідомість тощо.

3. І ще одну обставину, як нам уявляється, слід мати на увазі, вирішуючи питання, чи має той чи інший інтерес адвоката бути забезпечений відповідними гарантіями: гарантований інтерес повинен ґрунтуватися на міцній соціальній основі, тобто для його врахування необхідні матеріальні й духовні передумови. У літературі відмічається також, що для того, щоб інтерес міг стати фактором політики, він повинен «у цілому, в основі своїй» відповідати «головному, провідному інтересові, головній меті суспільства» [6] .

Гарантованість інтересів адвокатів, а отже, і їх діяльності взагалі, відповідає гуманістичній спрямованості нашої держави, Конституції України, в якій закріплені святість і непорушність проголошених прав і свобод громадян (статті 21, 64), серед яких одним з основних є право на правову допомогу, яка реально і повноцінно може бути надана лише в умовах гарантованості адвокатської діяльності.

Спостерігаючи певну спільність вимог, що ставляться до гарантованих прав осіб, інтереси яких представляє адвокат, і самого адвоката, необхідно все ж відзначити їх різницю у деяких моментах. І якщо вказані вимоги є достатніми для визнання інтересу особи таким, що підлягає законодавчому регулюванню, то для подібного висновку стосовно інтересів адвоката необхідними є додаткові обмеження, що випливають із положень закону про мету адвокатської діяльності і засоби, які можна використовувати для її досягнення.

Таким чином, до вже названих вимог стосовно прав і обов’язків адвокатів для їх же гарантування треба додати ще дві, що є суто специфічними саме для статусу адвоката:

1. Права і обов’язки адвоката мають у першу чергу відповідати Його основним завданням. Отже, на адвоката не може бути покладений, приміром, обов’язок виявляти обставини (можливо, й відомі йому), які можуть погіршити становище його клієнта.

2. Права і обов’язки адвоката повинні давати йому можливість і зобов’язувати його до здійснення своєї діяльності, використовуючи лише не заборонені законом засоби захисту законних прав та інтересів осіб.

Доходячи висновку з викладеного вище, зазначимо, що вирішення питання про правомірність встановлення окремих гарантій адвокатської діяльності залежить від істотності, типовості, соціальної обґрунтованості, відповідності завданням адвоката і засобам, допустимим до використання в його діяльності, прав і обов’язків адвоката, що підлягають гарантуванню.

Доля конкретної гарантії врешті-решт має визначатись її місцем у всій системі гарантій, узгодженістю з іншими елементами цієї системи, соціальною значущістю як на стратегічному, так і на тактичному рівні. Забезпечення інтересів адвоката передбачає не лише розширення кількості гарантій цих інтересів, а й подальший розвиток правових форм закріплення гарантій, засобів їх реалізації, а також системи суб’єктів, які реалізують ці гарантії.

Вивчаючи певне соціальне явище чи правовий інститут, намагаючись зрозуміти його природу, необхідно визначити його значення, мету його існування. У нашому випадку важливо визначити завдання, виконанню яких сприяють гарантії адвокатської діяльності. Виходячи з того, що ці правові гарантії мають забезпечувати нормальну діяльність адвокатів, видається логічним, щоб зміст вказаних гарантій відповідав змісту адвокатської діяльності, чітко визначеному в ст. 2 Закону: «здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі». Додержуючись цього визначення, можна дійти висновку і щодо прав адвокатів, які гарантуються всією системою вказаних гарантій.

Правові гарантії адвокатської діяльності мають низку функцій у правовому регулюванні, основною з яких є забезпечення реалізації правового статусу адвоката, в результаті чого: 1) створюється практична можливість користування суб’єктивним правом і виконання юридичного обов’язку адвокатами; 2) виключається відступ від цілей правових норм у процесі користування суб’єктивним правом — так зване зловживання правом; 3) стимулюється правова активність адвокатів; 4) реалізуються загальна і спеціальна превенція порушень суб’єктивних прав, невиконання обов’язків; 5) здійснюється захист суб’єктивних прав у ситуаціях, що перешкоджають їх нормальній реалізації; 6) забезпечуються відновлення порушених суб’єктивних прав і необхідна поведінка зобов’язаної особи.

Розглядаючи питання про правові гарантії діяльності адвокатів, не можна повністю розкрити їх суть, не з’ясувавши їх місця і ролі у загальній системі правових гарантій. Вони, як правило, представляються в нашій літературі у вигляді системи, елементами якої є гарантії інтересів держави і особистості. Кожний з елементів системи має свою соціальну і правову природу, свої завдання, справляє свій вплив на формування і застосування закону.

Інтереси держави далеко не завжди відповідають інтересам особистості (тим більше, коли йдеться про обвинуваченого або про його захисника, який представляє його інтереси), і навпаки, інтереси особистості іноді суперечать інтересам держави. Якщо б це було не так, то взагалі відпала б необхідність в існуванні права. Право тому й існує, що інтереси різних людей, особистості й суспільства можуть вступати в колізію між собою, вихід з якої можливий шляхом або придушення одного з протилежних інтересів, або досягнення компромісу між ними.

Особливе місце займають у цій системі правові гарантії адвокатської діяльності. Виходячи з їх подвійної природи — за своїм змістом вони слугують як інтересам держави, так і інтересам особистості, самі гарантії адвокатської діяльності також займають проміжне місце між гарантіями інтересів держави і гарантіями інтересів особистості Гарантії інтересів адвокатів частково збігаються з гарантіями інтересів держави. Цей збіг дістає вияв у виконанні адвокатами одного із завдань держави: захист прав і законних інтересів особи. У цій частині інтереси адвокатів і держави є схожими і мають одну мету. Однак завдання держави щодо забезпечення рівності осіб при захисті ними своїх прав та інтересів та об’єктивності при вирішенні спірних питань уже ніяким чином не відповідає меті адвокатської діяльності, адже адвокат завжди діє в інтересах свого клієнта. Саме тому гарантованість інтересів держави і гарантованість адвокатської діяльності лише частково збігаються у своїй спрямованості.

У силу зазначеного основного завдання діяльності адвоката інтереси адвоката і його клієнта збігаються. Діяльність адвоката спрямована на реалізацію та захист прав особи, яка звернулась по допомогу, що й забезпечує прямо пропорційне співвідношення між гарантованістю інтересів клієнта і адвокатської діяльності. Однак вимога закону про використання лише законних засобів при здійсненні адвокатами своєї діяльності вже не повністю збігається з інтересами клієнта, але, водночас, відповідає інтересам держави. Таким чином, місце правових гарантій адвокатської діяльності в системі правових гарантій визначається завданнями, поставленими перед адвокатами, і правовими рамками, що визначають засоби виконання цих завдань. Це місце може бути охарактеризовано як проміжне між гарантіями інтересів держави і гарантіями інтересів клієнта, а за допомогою правових гарантій адвокатської діяльності досягаються компроміс і згода між інтересами держави та інтересами особи.

  • [1] Основні принципи, що стосуються ролі юристів // ООН. Конгрес щодо попередження злочинності й поводження з правопорушниками (серпень, 1990, Гавана): доповідь, підготована Секретаріатом ООН. — Нью-Йорк, 1991. — С. 122-129.
  • [2] Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права / М. А. Чельцов-Бебутов. — СПб., 1995. — С. 561.
  • [3]Яковлев А. М. Демократические основы социалистического правосудия и охрана прав личности / А. М. Яковлев // Социализм и личность ; под ред. В М. Чхиквадзе. — М., 1979. — С. 107-108.
  • [4]Рабінович П. М. Загальна теорія держави та права / П. М. Рабінович. — Львів, 1993. — С. 73.
  • [5] Астрахан А. А. Гарантии и пределы осуществления конституционных прав и свобод советских граждан : автореф. дис. на соискание учен, степени канд. юрид. наук / А. А. Астрахан. — М., 1986. — С. 17.
  • [6] Явич Л. С. Общая теория права / Л. С. Явич. — Л., 1976. — С. 191.