Ст 66 о связи

Статья 66. Ответственность органа регистрации прав

Статья 66 . Ответственность органа регистрации прав

1. Орган регистрации прав несет ответственность за ненадлежащее исполнение полномочий, установленных настоящим Федеральным законом, правилами ведения Единого государственного реестра недвижимости, иными нормативными правовыми актами Российской Федерации, в том числе:

1) за несоответствие осуществления государственного кадастрового учета и (или) государственной регистрации прав требованиям настоящего Федерального закона, правил ведения Единого государственного реестра недвижимости, иных нормативных правовых актов Российской Федерации, регулирующих осуществление государственного кадастрового учета и (или) государственной регистрации прав;

2) за утрату или искажение сведений, содержащихся в Едином государственном реестре недвижимости;

3) за полноту и достоверность предоставляемых сведений, содержащихся в Едином государственном реестре недвижимости;

4) за незаконный отказ в осуществлении государственного кадастрового учета и (или) государственной регистрации прав, установленный решением суда, вступившим в законную силу;

5) за уклонение от осуществления государственного кадастрового учета и (или) государственной регистрации прав, в том числе необоснованный возврат заявителю представленных для государственного кадастрового учета и (или) государственной регистрации прав документов без рассмотрения;

6) за невнесение или несвоевременное внесение в Единый государственный реестр недвижимости сведений о правах на объекты недвижимости, правообладателях и об объектах недвижимости, поступивших в орган регистрации прав в порядке межведомственного информационного взаимодействия;

7) за внесение в Единый государственный реестр недвижимости сведений, содержащих технические ошибки в записях, повлекшие нарушение прав и законных интересов правообладателей или третьих лиц, которые полагались на соответствующие записи в Едином государственном реестре недвижимости;

8) за несоответствие сведений публичных кадастровых карт сведениям, содержащимся в Едином государственном реестре недвижимости;

9) за необоснованный отказ в предоставлении сведений, содержащихся в Едином государственном реестре недвижимости.

2. Убытки, причиненные лицу в результате ненадлежащего исполнения органом регистрации прав полномочий, установленных настоящим Федеральным законом, возмещаются в полном объеме за счет казны Российской Федерации.

Информация об изменениях:

Статья 66 дополнена частью 2.1 с 4 августа 2018 г. — Федеральный закон от 3 августа 2018 г. N 340-ФЗ

Положения части 2.1 настоящего Федерального закона (в редакции Федерального закона от 3 августа 2018 г. N 340-ФЗ) применяются к правоотношениям, возникшим в связи с решением о сносе самовольной постройки либо решением о сносе самовольной постройки или ее приведении в соответствие с предельными параметрами разрешенного строительства, реконструкции объектов капитального строительства, установленными правилами землепользования и застройки, документацией по планировке территории, или обязательными требованиями к параметрам объектов капитального строительства, установленными федеральными законами, которые приняты после дня вступления в силу названного Федерального закона

2.1. В размер убытков, причиненных в связи с внесением по вине органа регистрации прав, установленной судом, в Единый государственный реестр недвижимости незаконных или недостоверных сведений о здании, сооружении или другом строении, правах на них и подлежащих возмещению лицу, которое приобрело такие здание, сооружение или другое строение, право собственности на которые ранее было зарегистрировано, в случае принятия в отношении таких здания, сооружения или другого строения решения о сносе самовольной постройки либо решения о сносе самовольной постройки или ее приведении в соответствие с предельными параметрами разрешенного строительства, реконструкции объектов капитального строительства, установленными правилами землепользования и застройки, документацией по планировке территории, или обязательными требованиями к параметрам объектов капитального строительства, установленными федеральными законами (далее — установленные требования), включаются:

1) рыночная стоимость здания, сооружения или другого строения в случае их сноса;

2) разница между рыночной стоимостью созданных здания, сооружения или другого строения и рыночной стоимостью таких здания, сооружения или другого строения, определенной исходя из их параметров, соответствующих установленным требованиям, в случае их приведения в соответствие с установленными требованиями;

3) убытки, возникающие в связи с невозможностью исполнения собственниками здания, сооружения или другого строения обязательств перед третьими лицами, в том числе основанных на заключенных с такими лицами договорах, и упущенная выгода;

4) расходы на снос самовольной постройки или ее приведение в соответствие с установленными требованиями в случае, если такие снос или приведение в соответствие с установленными требованиями осуществлены указанным лицом.

Информация об изменениях:

Статья 66 дополнена частью 2.2 с 4 августа 2018 г. — Федеральный закон от 3 августа 2018 г. N 340-ФЗ

Положения части 2.2 настоящего Федерального закона (в редакции Федерального закона от 3 августа 2018 г. N 340-ФЗ) применяются к правоотношениям, возникшим в связи с решением о сносе самовольной постройки либо решением о сносе самовольной постройки или ее приведении в соответствие с предельными параметрами разрешенного строительства, реконструкции объектов капитального строительства, установленными правилами землепользования и застройки, документацией по планировке территории, или обязательными требованиями к параметрам объектов капитального строительства, установленными федеральными законами, которые приняты после дня вступления в силу названного Федерального закона

2.2. Если в случае, предусмотренном частью 2.1 настоящей статьи, снос самовольной постройки или ее приведение в соответствие с установленными требованиями обеспечены в соответствии с федеральным законом органом местного самоуправления, такой орган имеет право на возмещение за счет казны Российской Федерации расходов на снос самовольной постройки или ее приведение в соответствие с установленными требованиями.

3. Орган регистрации прав не несет ответственность за убытки, причиненные в результате государственной регистрации прав на основании признанных судом недействительными свидетельства о праве на наследство, свидетельства о праве собственности на долю в общем имуществе супругов либо на основании нотариально удостоверенной сделки, которая признана судом недействительной или в отношении которой судом применены последствия недействительности ничтожной сделки.

Часть 4 статьи 66 вступает в силу с 1 января 2020 г.

4. При компенсации Российской Федерацией ущерба, причиненного личности или имуществу гражданина либо имуществу юридического лица правомерными действиями, за исключением случая, указанного в части 3 настоящей статьи, орган регистрации прав имеет право регрессного требования в размере возмещенных Российской Федерацией сумм:

1) к органу государственной власти или органу местного самоуправления, если такие убытки возникли в результате признания судом незаконным акта органа государственной власти или органа местного самоуправления;

2) к лицу, выполнившему кадастровые работы, если такие убытки возникли в результате реестровой ошибки и предоставления этим лицом недостоверных данных и документов для внесения записи об объекте недвижимости в Единый государственный реестр недвижимости. Данное требование не может быть обращено к юридическому лицу или физическому лицу, заключившим договор о проведении кадастровых работ с лицом, выполнившим кадастровые работы;

3) к иному физическому лицу или юридическому лицу, незаконные действия которых привели к возникновению таких убытков.

Стаття 66. Перерва для відпочинку і харчування

Кодекс законів про працю України (КЗпПУ)

  • перевірено сьогодні
  • кодекс від 25.07.2018
  • вступив у чинність 23.07.1996

Ст. 66 КЗпПУ в останній чинній редакції від 13 червня 2012 року.

Нові не набрали чинності редакції статті відсутні.

Глава V. Час відпочинку

Стаття 66. Перерва для відпочинку і харчування

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.

Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Коментар до статті 66. Обставини, які пом’якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його , пом’якшують, визнаються:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті,

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

1. Обставини, які пом’якшують покарання, маючи відповідну систему, характеризують знижений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння, слугують критерієм індивідуалізації покарання.

2. З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину мають бути добровільними, тобто базуватися на внутрішньому переконанні особи. Закон не встановлює, до кого саме особа повинна з’явитися із зізнанням, щоб така її поведінка була визнана обставиною, яка пом’якшує покарання, але мається на увазі, що ним є компетентний орган державної влади або його відповідна службова особа, Змістом зізнання є відомості про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин.

Щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність.

Сприяння розкриттю злочину здійснюється добровільно у будьякій формі: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів, надання доказів, іншої інформації про свою злочинну діяльність

та/або таку діяльність інших осіб. Таке сприяння має бути активним, тобто певною мірою ініціативним та енергійним.

3. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди здійснюється з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку суду. Збитки є шкодою майнового характеру, вираженою в грошовій формі. Вони можуть виражатися у знищенні майна, посівів, насаджень, втраті годувальника, заробітної плати у зв’язку з інвалідністю тощо. Усунення заподіяної шкоди може виявитися, наприклад, у відновленні попереднього стану предмета злочинного посягання, наданні потерпілому коштів, які він витратив у зв’язку зі злочинним посяганням, поверненні викраденого майна тощо. Компенсацію винним моральної шкоди також слід розглядати як обставину, що пом’якшує покарання. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може розглядатися судом як обставина, що пом’якшує покарання, незалежно від того, здійснені вони до викриття злочину, в період його розслідування чи судового розгляду. Не є обов’язковим при цьому особисте відшкодування винним завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Вони можуть бути здійснені за його дорученням

або на прохання й іншими особами як за рахунок винного, так і за рахунок цих осіб.

4. Вчинення злочину неповнолітнім може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка не досягла 18-річного віку.

5. Вагітність в медичній науці розглядають як фізіологічний процес, під час якого в організмі жінки із заплідненої яйцеклітини розвивається плід, здатний до внутрішньоутробного життя. Цей процес має певний негативний вплив на психіку жінки, викликаючи у неї роздратування, неврівноваженість, надмірну збудженість, гарячковість, що знижує можливості самоконтролю за власною поведінкою, може призводити до неадекватної оцінки нею життєвих обставин і вчинення протиправного діяння. З огляду на це, визнання вчинення злочину жінкою в стані вагітності обставиною, що пом’якшує покарання, є цілком обґрунтованим.

6. Збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин передбачає збіг таких негативних обставин, які заподіюють особі страждання, негативно впливають на її психіку, можуть викликати у неї стан розпачу, надмірну дратівливість, гарячковість, що не сприяє належному здійсненню самоконтролю поведінки. Перелік вказаних обставин законом не визначено. Судова практика визнає ними зокрема: смерть або тяжку хворобу рідної чи близької особи; хворобу винного; втрату ним роботи; складні житлові умови; подружню зраду або іншу подію, що спричинила конфлікт у сім’ї; важкий матеріальний стан; проживання підлітка в сім’ї п’яниць чи наркоманів. Ці обставини нерідко стимулюють девіантну поведінку особи.

Для визнання цих обставин такими, що пом’якшують покарання, необхідно встановити об’єктивний зв’язок між даними обставинами і вчиненим злочином. Видається, що така обставина, як важкий матеріальний стан, не може визнаватися такою, що пом’якшує Покарання при вчиненні, наприклад, зґвалтування. Це стосується й обставин, що виникли внаслідок аморального і протиправного способу життя самого винного. Так, важкий матеріальний і сімейний стан, який став наслідком систематичного пияцтва чи вживання

наркотичних засобів, не може визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні корисливих злочинів. Тому суд повинен не лише вказати у вироку на наявність цих обставин, а й розкрити їх зміст та обґрунтувати зв’язок із вчиненим злочином.

7. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність означає, що при вчиненні злочину свобода вольової поведінки винної особи була обмежена зазначеними обставинами.

Примус щодо особи виявляється в застосуванні до неї психічного (погрози) чи фізичного насильства. Фізичне насильство — це протиправний вплив на організм іншої людини шляхом нанесення ударів, побоїв, мордування тощо, який вчиняється проти Її волі і спричинює їй фізичну і моральну шкоду. Погроза (психічне насильство) означає реальну погрозу заподіяти особі фізичну, моральну або майнову шкоду. Залежно від форми виразу воно може бути словесним, письмовим, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї, інших дій, спрямованих на примушування особи до вчинення злочину).

Застосування примусу до особи з метою спрямування її поведінки в бажаному для винного напрямі може повністю або певною мірою позбавляти цю особу можливості керувати своїми вчинками. Згідно з ч. 1 ст. 40 не є злочином діяння особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. У тих випадках, коли особа внаслідок фізичного примусу зберігала можливість керувати своїми діями, а також у випадках застосування психічного примусу, питання про кримінальну відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ст. 39). Якщо ж така особа підлягає кримінальній відповідальності, то вчинення злочину під впливом погрози, примусу враховується судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання. Застосування до особи фізичного чи психічного примусу в ряді випадків утворює самостійні склади злочинів (наприклад, ст. ст. 115, 120-122, 125-127, 129).

Матеріальна залежність — це таке становище винного, при якому він повністю або частково перебуває на утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину. До числа цих осіб можуть належати батьки, опікуни та інші особи, які забезпечують винного житлом, харчуванням, одягом, грошима. Службовою є залежність винного від іншої особи в силу підпорядкованості їй за посадою чи виконуваною роботою, що ґрунтується на його побоюванні бути звільненим з роботи, пониженим в посаді, позбавленим премії тощо, або на його очікуванні підвищення в посаді, матеріальної або іншої винагороди. Інша залежність — будь-яка інша, крім зазначеної вище, залежність винного від того, хто схиляє його до вчинення злочину, яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої він відчуває себе зобов’язаним перед такою особою або певною мірою підкорений їй (винний зобов’язаний їй рятуванням життя своєї дитини, або від неї залежить включення його до виборчого списку партії, або їй відомі відомості, які винний бажає зберегти в таємниці, тощо). Така залежність може бути обумовлена родинними, партійними, релігійними або іншими відносинами.

8. Під сильним душевним хвилюванням, викликаним неправомірними або аморальними діями потерпілого, розуміються сильні, такі, що швидко виникають та бурхливо протікають, короткочасні стани психіки винного, причиною яких була неправомірна або аморальна поведінка потерпілого. Такий психічний стан спричинює жах, відчай, лють особи, що звужує її здатність значною мірою усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Причиною виникнення сильного душевного хвилювання можуть бути будь-які неправомірні, у т.ч. злочинні, або аморальні дії потерпілого. При цьому важливим є ге, що стан сильного душевного хвилювання виник відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через значний проміжок часу після цього. Протиправні або аморальні дії можуть бути спрямовані не лише проти самого винного, а й проти його рідних, близьких або інших осіб, суспільства загалом.

9. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності означає, що злочин було вчинено в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням Її меж (див. коментар до ст. 39).

10. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК, може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, лише у разі вчинення особою, яка виконує зазначене завдання, умисного особливо тяжкого злочину, пов’язаного з насильством над потерпілим, або умисного тяжкого злочину, пов’язаного з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43).

ЇЇ. Наведений у ст, 66 перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення злочину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; позитивна характеристика за місцем праці, навчання чи проживання; стан її здоров’я;’наявність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні.

12, Згідно з ч. З ст. 66, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, у т.ч. прямо не визначена у ч. 1 ст. 66, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Так, не може бути врахована як вказана обставина вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, при засудженні особи за ст. ст. 116 і 123, в яких вона є обов’язковою ознакою складу злочину.

Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання

Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання

1. Обставини, які пом’якшують покарання — це перелічені в законі, а та­кож не зазначені в ньому, але встановлені судом різного роду чинники об’єктивного чи суб’єктивного характеру, які не є ознаками складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують ступінь суспільної не­безпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину, і у зв’язку з цим є підставою для призначення менш суворого покарання.

2. У пункті 1 ч. 1 ст. 66 КК передбачені три обставини, які пом’якшують по­карання: а) з’явлення із зізнанням;

б) щире каяття; в) активне сприяння роз­криттю злочину. Ці обставини є різними формами дійового каяття (див. ко­ментар до ст. 45 КК), за якого особа добровільно, своєю активною поведінкою сприяє розкриттю злочину, запобіганню або усуненню заподіяної ним шкоди.

Під з’явленням із зізнанням згідно зі ст. 96 КПК розуміється особисте, до-бровільне письмове або усне повідомлення заявником органу дізнання, слідчому, прокурору або суду про підготовлюваний чи вчинений ним зло­чин до порушення проти нього кримінальної справи або до винесення по­станови про притягнення його як обвинуваченого.

Щире каяття припускає критичну оцінку особою своєї злочинної по­ведінки шляхом визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.

Активне сприяння розкриттю злочину означає, що винний добровільно в якійсь формі своїми активними діями надає допомогу органам слідства або суду в з’ясуванні тих обставин вчинення злочину, що мають істотне значен­ня для повного його розкриття (розповідає про час, місце вчинення злочи­ну, називає співучасників, передає речові докази, предмети, здобуті злочин­ним шляхом, тощо).

Для визнання обставин, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК такими, що пом’якшують покарання, не потрібно, щоб усі вони без винятку були одно­часно виявлені судом по конкретній справі. Навіть якщо буде встановлена лише одна з них (наприклад, з’явлення із зізнанням), вона може бути виз­нана судом обставиною, що пом’якшує покарання.

3. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) здійснюється добровільно з ініціативи як само­го винного, так і інших осіб (наприклад, родичів, близьких або навіть по­терпілого) до чи після притягнення особи до відповідальності, але обов’яз­ково до винесення обвинувального вироку, і полягає в повному або частко­вому відшкодуванні матеріального (майнового, фізичного) збитку або усу­ненні заподіяної нематеріальної (моральної) шкоди силами або засобами винного чи інших осіб, що діють від його імені або за його дорученням.

4. Наявність обставин, зазначених у пунктах 1 та 2 ст. 66 КК, за умов, пе­редбачених у статтях 44 та 45 КК, може потягти за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності (див. коментар до статей 44 та 45 КК).

5. Вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66 КК) вважається обста­виною, яка пом’якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на мо-. мент його вчинення не досягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає не­повноліття винного обставиною, що пом’якшує покарання, а й встановлює певні особливості, які повинні бути враховані судом при призначенні пока­рання даній категорії осіб (див. коментар до ст. 103 КК).

6. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) виз­нається пом’якшуючою обставиною внаслідок того, що такий стан пов’яза­ний з низкою певних психічних і фізіологічних особливостей організму, які деякою мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою по­ведінку. Строк вагітності на момент вчинення злочину, а також поінформо­ваність про такий стан самої жінки значення в даному випадку не мають.

7. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом’якшує покарання, коли злочин вчиняється під впливом особистих (хвороба, втрата роботи), сімейних (розірвання шлю­бу, загибель близьких) чи інших (складні житлові умови, втрата важливих документів) обставин, які об’єктивно несприятливо склалися для винного. Зазначені чинники можуть бути визнані судом обставинами, що пом’якшу­ють покарання, лише за умови, якщо вони: а) виникли об’єктивно, а не з ви­ни самої особи, яка вчинила злочин (систематичне пияцтво винного, ухи­лення від суспільне корисної праці тощо); б) були справді (об’єктивно) тяж­кими, а не тільки на думку самого винного; в) обумовили вчинення злочи­ну винним. Отже, суд повинен встановити наявність зв’язку між зазначени­ми обставинами і вчиненим особою злочином, характер якого свідчить, що об’єктивно сформовані тяжкі обставини з боку винного значною мірою й обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв’язку виключає можливість визнання зазначених обставин пом’якшуючими. Так, навряд чи можна визнати обставиною, що пом’якшує покарання, вчинення особою, наприклад, такого злочину, як зґвалтування або ухилення від сплати податків унаслідок несприятливої обстановки в сім’ї чи на роботі.

8. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом’як­шити покарання, оскільки при вчиненні злочину можливість вибору вольо­вої поведінки особи була обмежена у зв’язку з певними формами впливу на нього. Закон називає три форми такого впливу. По-перше, це погроза за­подіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи моральну шко­ду, що повинна бути досить істотною, реальною і дійсною. По-друге, це при­мус, який включає в себе різні способи фізичного впливу на винного (поз­бавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє зло­чин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом’як­шують покарання, якщо відсутні підстави для застосування ст. 39 та ч. 1 ст. 40 КК (див. коментар до цих статей). По-третє, матеріальна, службова чи інша залежність припускає таке становище винного, при якому він повністю чи частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться в підпорядкуванні у неї по службі (за посадою) чи роботі, або через якісь інші життєві умови опиняється в ситуації, що зобов’язує йо­го до виконання прохань, побажань або вимог іншої особи (родинні, сімейні, релігійні, партійні стосунки тощо.).

При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен перекона­тися, що в справі відсутні підстави для застосування ч. 1 або ч. 5 ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).

9. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, виклика­ного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) є там, де винний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічно­го афекту (про поняття такого афекту див. коментар до ст. 116 КК) і виз­нається обставиною, яка пом’якшує покарання, за наявності таких умов:

а) у момент вчинення злочину винний перебував у стані сильного душев­ного хвилювання; б) цей стан був викликаний (спровокований) непра­вомірними (протиправними) або аморальними (такими, що суперечать за­гальновизнаним нормам моралі) діями самого потерпілого; в) стан сильно­го душевного хвилювання виник у винного раптово, а вчинений ним зло­чин був відповідною і негайною реакцією на неправомірну поведінку по­терпілого; г) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи амо­ральні дії якої викликали у винного стан афекту. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання розглянутої обставини такою, що пом’якшує покарання.

10. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК) може бути визнане обставиною, що пом’якшує покарання, якщо:

а) в момент вчинення злочину винний перебував у стані крайньої не­обхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі крайньої необхідності ним були переви­щені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, наявність яких надає право суду застосувати ч. З ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).

11. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочин­ної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчинен­ням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК кореспондують приписам, закріпленим у ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК). Порівняльний аналіз цих норм свідчить, що зазначена в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК обставина враховується судом як така, що пом’якшує покарання, за наявності таких умов: а) у момент вчинен­ня злочину винний виконував спеціальне завдання відповідних органів з по­передження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; 6) у складі зазначеної групи чи організації ним був учинений особливо тяжкий умисний злочин, пов’язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов’язаний з заподіянням тяжкого тілесного уш­кодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає обставину, зазначену в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК, такою, що пом’якшує покарання, а й встановлює в ч. З ст. 43 КК певні межі караності того діяння, яке вчиняється за навності цієї обставини — суд не має Права призначити такій особі довічне позбавлення волі, а позбавлення волі на певний строк не може бути більше половини максимального строку, встанов­леного у санкції за вчинений злочин.

12. Якщо обставини, зазначені в пунктах 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, встановлені щодо конкретної справи, вони повинні бути враховані при призначенні по­карання, оскільки це не право, а обов’язок суду. Водночас законодавчий пе­релік цих обставин не є вичерпним, і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призна­ченні покарання суд може (має право) визнати пом’якшуючими й інші об­ставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Ці обставини можуть характеризува­ти меншу ступінь небезпечності як самого діяння, так і (або) особи винного. Наприклад, крім неповноліття винного (п. З ч. 1 ст. 66 КК), суд може враху­вати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності — пе­ребування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.

Визнаючи ті чи інші, не вказані в законі обставини, такими, що пом’як­шують покарання, суд повинен мотивувати це рішення у вироку і послати­ся на ч. 2 ст. 66 КК.

13. Встановивши у справі одну або кілька як перелічених у законі, так і не зазначених у ньому пом’якшуючих обставин і мотивуючи своє рішення у вироку, суд має право: 1) призначити основне покарання ближчим до мініму­му санкції або в мінімальних її межах; 2) обрати менш суворий вид основно­го покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; 3) при­значити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції;

4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факуль­тативне; 5) призначити більш м’яке, ніж передбачене в санкції, основне по­карання і (або) 6) не призначити обов’язкове додаткове покарання з додер­жанням вимог ст. 69 КК; 7) звільнити особу від кримінальної відповідаль­ності (статті 44-48 КК) чи 8) від покарання (статті 74-79 КК).

14. Якщо яка-небудь з обставин, що пом’якшують покарання, передба­чена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на йо­го кваліфікацію, то згідно з ч. З ст. 66 КК суд при призначенні покарання не має права ще раз враховувати цю обставину як таку, що пом’якшує по­карання. Отже, закон забороняє суду враховувати як такі, що пом’якшу­ють покарання, обставини, які вже фігурують у диспозиції статті Особли­вої частини КК як основна чи кваліфікуюча ознака складу злочину і тим самим впливають на його кваліфікацію. У противному разі ці обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, і при призначенні покарання. Наприклад, суд не може враховувати стан сильного душевного хвилювання винного як обставину, що пом’якшує покарання, при його призначенні за статтями 116 або 123 КК, оскільки фізіологічний афект є тут ознакою, що визначає кваліфікацію злочину за зазначеними статтями, і отже, наявність цієї ознаки вже «закладено» у конструкцію санкції цих статей КК. Отже, заборона «подвійного обліку» тих самих (однойменних) обставин пояснюється тим, що закон, включаючи ці ознаки в диспозицію статті, враховує їх наявність шляхом установлення певних меж караності в санкції.

Стаття 66. Експерт

1. Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в

порядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі.

2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам,

встановленим Законом України “Про судову експертизу”.

3. Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати

обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності — прибути за викликом суду, дати висновок або роз’яснити його в судовому засіданні.

4. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити

збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати

матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

6. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про

неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення

експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи

9. У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення

експертизи експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

10. Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України “Про судову експертизу”.

11. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на

компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

12. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо

подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

13. За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних

причин від виконання покладених на нього обов’язків у суді експерт несе кримінальну відповідальність.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання

Сторінки матеріалу:

  • Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання
  • Сторінка 2
  1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визна­ються:
  1. з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю зло­чину;
  2. добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

21) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після

  1. вчинення злочину неповнолітнім;
  2. вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
  3. вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
  4. вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
  5. вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викли­каного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
  6. вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
  7. виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
  1. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
  2. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його квалі­фікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

(Стаття 66у редакції Закону України № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)

  1. До обставин, які пом ’якшують покарання, належать як зазначені, так і не за­значені у законі (ст. 66 КК), але встановлені судом за конкретною справою об’єктивні та суб’єктивні чинники, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, проте свідчать про знижений ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим надають суду право для пом’якшення покарання.
  2. У пунктах 1, 2 та 21 ч. 1 ст. 66 КК передбачені такі види обставин, які пом’якшують покарання і певним (позитивним) чином характеризують післязлочинну (посткримі- нальну) поведінку особи, а саме: а) з’явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; ґ) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину. Усі ці форми поведінки особи є різновидами так званого діяльного каяття, яке полягає в тому, що здійснюється: а) особою, яка вчинила злочин; б) після вчинення злочину, але до ухвалення вироку; в) добровільно;

г) шляхом активних дій; ґ) для відвернення, зменшення чи відшкодування злочинних наслідків (п. 3 ППВСУ «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23 грудня 2005р. // ВВСУ. — 2006. — № 2. — С. 13-16).

Під з ’явленням із зізнанням розуміється особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення органам досудового розслідування, прокурору або суду про підготов- люваний, вчинюваний чи вчинений злочин до повідомлення особі про підозру у вчи­ненні нею злочину (статті 276-279 КПК). Щире каяття характеризує суб’єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005р.; ВВСУ. — 2008. — № 1. — С. 22-23). Актив­не сприяння розкриттю злочину припускає надання особою органам досудового роз­слідування будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.). Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) полягає у добровільному (ініціатива може виходити і від інших осіб, наприклад, родичів, потерпілого) задоволенні винним або іншими особами (які діють від його імені чи за його дорученням) до чи після від­криття кримінального провадження, але до ухвалення обвинувального вироку, об­ґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матері­альної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005р.). Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину має бути здійснено відразу після вчинення злочину і може по­лягати у різних формах активної поведінки винного (наприклад, виклик машини швидкої медичної допомоги, доставлення до лікарні тощо).

Наявність обставин, зазначених у пп. 1, 2 та 21 ст. 66 КК, за умов, передбачених у статтях 44-48 Загальної частини КК, а також у низці статей Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 6 ст. 369 КК) може бути підставою не тільки для пом’якшення покарання, а й для звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності.

За умов, зазначених у законі, ці обставини можуть бути підставою для застосуван­ня і ст. 691 КК (див. коментар до цієї статті).

  1. Вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК) вважається обставиною, що пом’якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на час його вчинення не до­сягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає неповноліття винного обставиною, що пом’якшує покарання, а й встановлює певні особливості, які мають враховуватися судом при призначенні покарання такій особі (див. коментар до статей 98-103 КК).
  2. Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) визнається пом’якшувальною обставиною внаслідок того, що такий стан пов’язаний з низкою певних психофізичних особливостей організму, які деякою мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. При цьому строк вагітності на момент вчинення злочину, а також поінформованість про такий стан самої жінки значення не мають.
  3. Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обста­вин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом’якшує покарання, якщо злочин вчиняється під впливом особистих (хвороба), сімейних (загибель близьких) чи інших (складні житлові умови) обставин, які несприятливо склалися для винного. Зазначені чинники визнаються обставинами, які пом’якшують покарання, лише за умов, якщо вони: а) виникли не з вини самої особи, яка вчинила злочин; б) були дійсно тяжкими, а не є такими лише на думку самого винного; в) обумовили вчинення ним злочину. Отже, суд має встано­вити наявність зв’язку між цими обставинами і вчиненим злочином, характер якого свідчить, що наявні на боці винного тяжкі обставини значною мірою обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв’язку виключає можливість визнання за­значених обставин такими, що пом’якшують покарання.
  4. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службо­ву чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом’якшити покарання, бо під час вчинення злочину можливість вибору варіанта поведінки була обмежена у зв’язку з певними формами впливу на винного. Закон виділяє три форми такого впливу: а) погроза заподіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи

моральну шкоду, яка повинна бути досить істотною, реальною і дійсною; б) примус, який припускає різні способи фізичного впливу на винного, які, однак, не позбавляють його повністю свободи вибору варіанта поведінки (позбавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє злочин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом’якшують покарання, якщо відсутні підстави для застосування статей 39 та 40 КК (див. коментар до цих статей); в) матеріальна, службова чи інша залежність припускає таке становище винного, за якого він по­вністю або частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться у неї в підпорядкуванні по службі (посаді) чи по роботі, або опиняється через якісь інші життєві обставини в ситуації, яка зобов’ язує його виконати прохання, побажання, вказівки чи вимоги іншої особи (родинні, сімейні, релігійні, партійні стосунки тощо). При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен переконатися, що у справі відсутні підстави для застосування ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).

  1. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного не­правомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) є там, де винний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічного афекту (про його поняття та озна­ки див. коментар до ст. 116 КК), що визнається обставиною, яка пом’якшує покаран­ня, за наявності таких умов: 1) на час вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; 2) цей стан був викликаний (спровокований) не­правомірною (протиправною) або аморальною поведінкою самого потерпілого;
  1. такий стан виник у винного раптово; 4) вчинений злочин був відповідною і негай­ною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; 5) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні дії якої викликали у винного стан афекту;
  1. стан афекту не є ознакою, яка впливає на кваліфікацію злочину (див. коментар до ст. 116 КК). Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість ви­знання розглядуваної обставини такою, що пом’якшує покарання.
  1. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК) визнається обставиною, що пом’якшує покарання, за умов, якщо: а) на час вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі край­ньої необхідності були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, на­явність яких надає суду право застосувати ч. 3 ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).
  2. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної ді­яльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК корес­пондують приписам ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК). Порівняльний аналіз цих норм свідчить, що ця обставина враховується судом як така, що пом’якшує покаран­ня, за умов, якщо: а) на час вчинення злочину винний виконував спеціальне завдання, зазначене у ст. 43 КК; б) у складі організованої групи (злочинної організації) вчинив особливо тяжкий умисний злочин, пов’язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов’язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи спричиненням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає цю обставину такою, що пом’якшує покарання, а й встановлює у ч. 3 ст. 43 КК певні межі караності діяння, вчиненого за наявності цієї обставини — суд не має права засудити таку особу до довічного позбавлення волі, а позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку, встановленого для цього виду покарання у санкції статті за вчинений злочин.

У разі вчинення особою за тих же умов іншого злочину (тобто не зазначеного у ч. 2 ст. 43 КК) кримінальна відповідальність повністю виключається на підставі

ч. 1 ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК).